КИЇВ (QHA) -

(Закінчення. Початок огляду читайте тут)

Трамп відроджує доктрину Монро, за яку ратує і Путін?

Як відомо, Монро — це не тільки псевдонім популярної американської актриси і співачки Мерилін Монро (Норми Джин Бейкер), котра, за чутками, крутила роман з президентом Джоном Кеннеді та його братом Робертом (стали жертвами замахів у 60-х роках), а й ім'я 5-го президента США Джеймса Монро, який дав ім'я доктрині, суть якої виражена в гаслі — «Америка для американців».

У своєму щорічному посланні до Конгресу США 2 грудня 1823 року, яке по суті є декларацією принципів зовнішньої політики США того часу, був висунутий принцип поділу світу на європейську і американську системи державного устрою і проголошена концепція невтручання США у внутрішні справи європейських країн і, відповідно, невтручання європейських держав у внутрішні справи країн Західної півкулі.

У 1840-і роки Доктрина Монро і заклики до континентальної солідарності послужили прикриттям для приєднання до США більше половини тодішньої території Мексики (нинішні штати Техас, Каліфорнія, Арізона, Невада, Юта, Нью-Мексико, Колорадо, частина Вайомінгу) у результаті американо-мексиканської війни 1846-48 рр.

Але ще в кінці ХІХ століття, а особливо під час Першої Світової війни, а тим паче по закінченню Другої, коли Сполучені Штати остаточно утвердилися в статусі світового лідера економічного розвитку і політичного впливу, Америка закономірно перестала дотримуватися нейтралітету в європейських справах. Причому, найчастіше це траплялося через те, що при виникненні будь-яких міжнародних конфліктів його сторони намагалися якщо не заручитися підтримкою найпотужнішої держави світу, то запросити Америку в якості арбітра для врегулювання ситуації.

І не випадково штаб-квартира ООН розташована в центрі світового бізнесу — у Нью-Йорку, під час Холодної війни саме США стали ініціатором створення Північноатлантичного оборонного альянсу, і в період так званої «розрядки міжнародної напруженості», 1 серпня 1975 роки разом з усіма європейськими країнами і з Канадою представники США підписали Гельсінські угоди, на довгі роки визначили систему міжнародної безпеки в Європі.

Звичайно, багато в чому Гельсінкі стали ремейком Ялти 45-го року, але крім підтвердження факту розподілу континенту на сфери впливу, у підписаних документах містилися і зобов'язання недоторканності кордонів, а також гарантії дотримання країнами-підписантами елементарних прав людини. І головне, на відміну від січня 1945-го року, де рішення не в усьому збіглося з інтересами інших народів, кулуарно приймала трійка головних переможців у Другій Світовій, улітку 1975 документ підписали керівники практично всіх європейських держав, крім марксистськи ортодоксальної в ті часи Албанії. До того ж, фінального автографу передували місяці і роки експертного обговорення й узгодження позицій.

Після розпаду Радянського Союзу (а він розвалився через вантаж власних суперечностей, а зовсім не через підступи Заходу. Досить згадати візит до України президента США Джорджа Буша-старшого влітку 1991 року, який закликав українців залишатися в одній єдиній державі, у рамках т.зв. новоогорівського процесу) Америка намагалася допомогти країнам колишнього Союзу, не дуже втручаючись у ситуацію на пострадянському просторі.

Але після приходу Путіна до влади, коли «Росія почала вставати з колін», Кремль усіма дипломатичними, політичними, економічними, інформаційними, а з 2008 року і військовими засобами почав заново стверджувати свою гегемонію на землях колишнього СРСР. Формальний суверенітет колишніх республік виявився тільки на руку російським провладним клептоманам: маючи енергетичну монополію, можна не піклуватися про рівень соціального забезпечення колишніх сусідів по союзній комунальній квартирі.

Навіть якщо сам Путін офіційно бідний, як церковна миша (хоча, за іншими версіями, його капітал перевищує доходи самого Білла Гейтса), показна розкіш, з якою живуть зараз російські чиновники і керівники державних монополій з його оточення, не снилася радянським корупціонерам, які існували на спецпайках, дефіциті та приписках від перевиконання плану. Узбецька бавовняна справа — дитячий лепет у порівнянні з неврахованими активами Газпрому або наваром від заходів військово-силового характеру, таких як війна у Чечні або агресія проти України.

Іноді здається, що ідеологія «Русского мира» (з його еклектикою імперського, націонал-шовіністичного, комуністичного, православного та язичницького) і зовнішня експансія в Україні власне і були запущені в медійний оборот російських ЗМІ в якості зручної ширми для відволікання мас. Це був спосіб переключити інтерес простих росіян на геополітику, змусивши їх забути про таких нудні матерії, як проблеми соціальної справедливості, які постійно піднімав покійний Борис Нємцов в серії антипутінських доповідей про гігантський рівень корупції на вершині російської піраміди влади.

Тому всі роки свого правління, а особливо в період його теперішньої каденції Путін ніби промовляє Заходу: ви не лізьте до нас, ми не будемо втручатися у ваші справи. Словом, пропонує відродити доктрину Монро. Практику ХIХ століття в столітті ХХІ-му.

А всяку підтримку Америкою та Європою демократичних тенденцій на пострадянському просторі Кремль сприймає як замах на власний суверенітет і національні інтереси, анітрохи не соромлячись того факту, що, проводячи таку неоімперську політику, постійно порушує національні інтереси своїх сусідів. При цьому намагається діяти не тільки оборонно, а й наступально. Як пише Джексон Діл в статті для «Washington Post»:

 — Кремль прагне влаштувати кольорову революцію в США. І для цього, вважає автор, президенту РФ Володимиру Путіну і потрібен кандидат-республіканець Дональд Трамп. Його, без сумніву, не можна порівняти з продемократичними рухами в країнах колишнього Радянського Союзу, таких як Україна і Білорусь, так само, як можливу адміністрацію Клінтон не можна порівняти з путінським режимом. Однак зухвала мета Путіна полягає в тому, щоб створити ілюзію, що це так. Він намагається продемонструвати, що наша система така ж погана і корумпована, як і його, — прокоментував паралелі старший редактор радіостанції «Свобода» Брайан Вітмор.

Першим кроком цієї кампанії автор вважає злам комп'ютерів Національного комітету Демократичної партії США.

Неминучі повідомлення про «порушення» дадуть Трампу підстави заявити про фальсифікації. Це, в свою чергу, викличе реакцію, на зразок тієї, яку Трамп уже озвучив на одному із мітингів.

— Якщо Хілларі Клінтон переможе, я особисто готовий до революції, оскільки ми не можемо допустити її до влади, — заявив Трамп.

Далі експерт прогнозує наступний сценарій розвитку ситуації.

Путін, без сумнівів, розуміє, що Вашингтон — не Київ. Там перед Білим домом або Конгресом не будуть зігнані «натовпи» протестуючих. Повстання буде відбуватися в інтернеті, де пройде буря постів, які підтримають «кремлівські тролі», російські супутникові телеканали і прихильники Трампа на телеканалі «Fox». Буде активно мусуватися ідея про те, що «політичний істеблішмент» вкрав вибори для Клінтон.

— Це, звичайно, не завадить Клінтон зайняти пост президента США, проте при такому розвитку подій вона постраждає політично як у США, так і за їх межами. Путін же отримає свою сатисфакцію, а Трамп покаже себе «найкориснішим ідіотом», — закінчує матеріал американський оглядач Джексон Діл.

Тим часом, днями Кандидат у президенти США від Республіканської партії Дональд Трамп висловив бажання в разі своєї перемоги зустрітися з президентом Росії Володимиром Путіним ще до інавгурації.

Відповідаючи на питання радіоведучого Майкла Севаджа, як би він запобіг війні з Росією, Трамп заявив, що проблема полягає у надмірній вразливості господаря Кремля, мовляв, американські лідери занадто часто ображають Путіна:

— Не дивно, що він терпіти не може ні Обаму, ні Хілларі Клінтон, — цитує мільярдера Poltico.

У свою чергу, не тільки російські телевізійні «пікейні жилети» в захваті від Трампа, а й споживачі їхньої телевізійної продукції. Газета «Ведомости» повідомляє, що згідно з дослідженням фонду «Громадська думка», у травні Дональд Трамп справляв позитивне враження на 22% росіян. А вже у жовтні — на 38%. Частка прихильників Клінтон за цей час не змінилася — 8%, а ось її антирейтинг виріс з 45% до 61%.

— Вибори президента США 2016 року, ймовірно, є найзначнішою для росіян кампанією пострадянського періоду. Справа і в її яскравості, і в ролі Росії на її порядку. До того ж обидва ключових кандидата — добре знайомі росіянам типажі. Трамп — «новітній бізнесмен-самодур», Клінтон — «радянська партапаратчиця», — стверджує політолог Євген Мінченко.

А його колега Олексій Макаркін витоки російських симпатій у Трампа пояснює прагматичним розрахунком:

— Трампа багато хто вподобає, тому що сподіваються, що він, якщо прийде до влади, займеться внутрішніми справами і США, нарешті, від Росії відстануть. А більш просунуті трамполюби сподіваються, що він ці внутрішні справи  максимально зіпсує, США замкнуться на собі і загрузнуть у своїх проблемах. Вони бачать у Трампі такого американського Горбачова, який може і країну розвалити, — резюмує експерт.

Хоча Україна для США — не пріоритет, але їхні стосунки з РФ будуть відображатися і на нас.

В Україні ім'я Трампа найчастіше згадується в контексті того, що його колишній політтехнолог Пол Манафорт свого часу опікував Партію регіонів і Віктора Януковича на українських виборах.

Раніше Трамп відзначився не тільки своїми епатажними (у стилі Жириновського) виступами, а й непродуманими реверансами в бік Путіна. Деякі з них пізніше він спробував дезавуювати, мовляв «мене не так зрозуміли: я не Путіна хвалю, а демократів критикую, що не вміють працювати з таким складним клієнтом...».

Наприкінці літа, коли виборча кампанія в США тільки починала виходити на фінішну пряму, на одному з круглих столів (де обговорювали перспективи того чи іншого вибору американців і можливого впливу результату виборів на міжнародну стабільність) керівник «Центру досліджень політичних цінностей» Олесь Доній зазначив, що більшість американців українського походження традиційного голосувала за республіканців. Тепер же діаспора не налаштована підтримувати Трампа. Причина — саме його загравання з Москвою.

Тоді ж експерт зазначив:

— Перемога Дональда Трампа на президентських виборах в США може змінити ситуацію в Україні, а обрання Гілларі Клінтон «зацементує» її в нинішньому вигляді.

За його словами, Клінтон близька до нинішньої олігархічної верхівки України, тому логічно має сенс  очікувати, що вона буде підтримувати нинішню українську владу і стан справ у країні. У американської влади немає жодних ілюзій, але вони підтримують цю владу, щоб Росія не пішла далі.

Після заяв Трампа щодо кримської тематики, як ми вже повідомляли, посол України в США Валерій Чалий публічно виступив з їх критикою, зазначивши, що вони суперечать сталому іміджу США в усьому світі:

— Навіть якщо коментарі Трампа — це тільки спекуляції, що  не відображають майбутньої зовнішньої політики, вони закликають до умиротворення агресора, підтримки порушення територіальної цілісності суверенної держави й інших порушень міжнародного права. В очах усього світу такі коментарі виглядають чужими для країни, яка сприймається партнерами як твердий захисник демократії та міжнародного порядку, — зазначив тоді дипломат.

Пізніше він підтвердив загальну думку вітчизняного МЗС про те, що Україна буде співпрацювати з будь-яким американським президентом:

— Різких змін у зовнішній політиці США, незалежно від того, хто на них переможе, очікувати не варто, адже з точки зору прийняття рішень у сфері зовнішньої політики і безпеки, американська система збалансована. Зовнішня політика США, можливо, більше залежить від рішень виконавчої влади, ніж внутрішня, але все одно вона серйозно контролюється Конгресом і суспільством, — зазначив посол.

На думку посла, слова Трампа про Крим слід розглядати як елемент досягнення короткострокової мети — перемогти на виборах.

А пізніше в телевізійному інтерв'ю Валерій Чалий зазначив:

— Плідність співпраці України і Сполучених Штатів як при президенті Клінтон, так і при президенті Трампі буде залежати, перш за все, від України.

Нещодавно пройшов третій тур телевізійних дебатів між кандидатами, а, оцінюючи полеміку в другому, колишній генконсул України в Единбурзі та Стамбулі, голова правління фонду «Майдан закордонних справ» Богдан Яременко на своїй сторінці в Facebook зазначив, що у нього особисто склалося враження, що він став свідком сварки в чужій сім'ї:

– Українського питання (взагалі слова «Україна») на дебатах не було. Тема Росії звучала. Так, як це звучало з вуст Трампа, залишає мало сумнівів, чи зможе Україна розраховувати на нього в разі обрання. Клінтон у цій темі була категоричніша. Аж до того, що звинуватила Росію в тому, що вона працює на обрання Трампа. Такий настрій можливого президента Клінтон свідчить про те, що в разі її обрання на першому етапі вона буде створювати певне вікно можливостей для України. Але наскільки неприйняття ролі Росії втілиться в реальну політику президента Клінтон, поки сказати важко. У будь-якому випадку обговорення сирійської проблеми не показало великого бажання і планів Клінтон вступити з Росією в пряму конфронтацію на сирійському «полі бою», — резюмував Яременко.

Президент України Петро Порошенко, беручи участь у роботі сесії Генеральної асамблеї ООН у Нью-Йорку, зустрічався з Гілларі Клінтон, а свою не-зустріч із Трампом він пояснив лише «розбіжністю графіків». При цьому в інтерв'ю для кореспондента CNN він спеціально підкреслив:

— Дональд Трамп ніколи не відмовлявся від особистої зустрічі, оскільки у Конгресі Сполучених Штатів Україну підтримують і республіканці, і демократи.

При цьому Порошенко дипломатично не згадав про відомі «антитрампівські» розбіжності в стані самої Республіканської партії; зокрема, відомий своєю неприязню до Росії сенатор Джон Маккейн з групою колег до сьогоднішнього дня незадоволений підсумками Конференції, яка затвердила Трампа кандидатом від великої партії, прихильниками якої в більшості своїй є члени української діаспори в США.

Тим часом, радник кандидата у президенти США Гілларі Клінтон з питань зовнішньої політики Лора Розенбергер в інтерв'ю для «Голосу Америки» відзначила, що Клінтон розглядає питання російської агресії в Україні з точки зору порушення міжнародного права і готова, у разі перемоги, надавати Україні всебічну підтримку і рішуче протистояти президенту РФ Володимиру Путіну.

За її словами, питання надання летальної зброї нашій країні також буде серйозно розглянуте. Вона також вірить у зміцнення трансатлантичних відносин та пошук шляхів посилення НАТО, зміцнення відносин між США та Європою.

— Клінтон завжди була прихильницею ідеї розширення НАТО. Вона бачить у цьому найважливіший елемент посилення стабільності в Європі, — додала вона.

Також вона сказала, що, оскільки Путін не реагує на санкції, які були введені, адміністрація Клінтон у випадку, якщо Путін не буде і далі виконувати Мінські угоди і демонструвати ознаки зміни курсу, буде їх посилювати.

Щодо ідеї створення Міжнародного трибуналу для покарання винних у катастрофі Боїнга в небі над Україною, Розенбергер нагадала слова Клінтон, яка заявила, що:

— Відповідальні за це повинні понести покарання, і вона, в разі, якщо стане президентом, розгляне найоптимальніший варіант, як це зробити.

При цьому вона підкреслила, що Дональд Трамп продовжує заперечувати причетність росіян до збитого Боїнга і, наскільки вона вбачає, досі не змінив свою точку зору.

Під час останнього туру телевізійних дебатів суперники обмінялися традиційними ударами: Клінтон знову звинуватила Трампа у проросійських симпатіях, а сам кандидат від республіканців уже після їх завершення готовий проявити синдром Тимошенко: мовляв, не визнає результатів волевиявлення американців, при яких переможе не він.

У цьому контексті обмеженого вибору не здається фантастичною пропозиція деяких аналітиків: Бараку Обамі наслідувати приклад Франкліна Рузвельта, якого, як виняток, обирали більш, ніж двічі... Формальним приводом для пролонгації його повноважень може стати стан здоров'я свого однопартійного кандидата.

Америка далеко, а які виборчі розклади в Європі?

При всій важливості результату американських виборів багато експертів відзначають, що для національної безпеки України чи не більш важливою є позиція європейських країн (де періодично лунають голоси, спрямовані якщо не на скасування, то на пом'якшення санкцій проти Росії). А це означає, що для нас більш вагомими можуть виявитися результати парламентських і президентських виборів саме на нашому європейському континенті.

Як відомо, синдром українського третього туру президентського виборів 2014 року недавно проявився в Австрії. 1 липня Австрійський Конституційний суд скасував підсумки виборів президента. Суд задовольнив позов правої Австрійської партії свободи, яка вимагала скасувати результати виборів.

Нагадаємо, що вибори президента пройшли в Австрії в два тури — 24 квітня і 22 травня. У першому турі переможця визначити не вдалося, і до другого вийшли два претенденти: кандидат від правої Австрійської Партії свободи, євроскептик Норберт Хофер, який набрав 36,4 відсотка голосів, і колишній лідер Партії зелених Олександр Ван дер Беллен з 20,38 відсотками.

У другому турі переміг Ван дер Беллен з перевагою в 0,3 відсотка голосів. При цьому Хофер випередив свого опонента за числом голосів, відданих на виборчих дільницях. Однак на наступний день були підраховані голоси, надіслані поштою (такий спосіб дозволений з 2007 року), які забезпечили Ван дер Беллену перемогу. Після цього Партія свободи зажадала скасування підсумків виборів через порушення, що були допущені під час підрахунку бюлетенів, які надійшли поштою.

І хоча посада президента в Австрії є, в основному, представницькою, проте глава держави має право, наприклад, розпустити нижню палату парламенту і призначити дострокові вибори. Повторні вибори намічено провести в грудні.

Успіх Хофера викликав захват у його однодумців по всьому Євросоюзу. «Щирі вітання моїм друзям з Австрійської партії свободи в зв'язку з таким неймовірним результатом. Браво!» — відгукнулася в Twitter глава французького «Національного фронту» Марін Ле Пен.

До привітань приєдналися й інші видатні євроскептики — лідер голландських правих Герт Вілдерс і керівник італійської «Ліги Півночі» Маттео Сальвіні.

Ще раніше лідер ультраправої Австрійської партії свободи (FPÖ) Хайнц-Крістіан Штрахе засудив антиросійські санкції Євросоюзу і підтримав псевдо-референдум у Криму, за підсумками якого півострів був анексований Росією в України.

Керівництво Росії негласно в Європі раніше традиційно підтримувало ліві партії, що вийшли з-під шинелі колишніх компартій, багато з яких зараз перебувають у перших рядах антиглобалістів. Але тепер очевидно, що Москва прагне розкладати яйця по різних кошиках, підтримуючи і ультраправих, які критикують загальноєвропейські структури, але вже зі своєї — переважно націоналістичної позиції.

Як бачимо, крайнощі сходяться, а античний принцип «розділяй і володарюй»  стає одним із головних методів Кремля у здійсненні своєї неоімперської геополітики.

У наступному році в Європі заплановані парламентські вибори у Нідерландах (15 березня 2017 року), президентські вибори у Франції (квітень-травень), місцеві вибори в Великобританії (4 травня), вибори в Шлезвіг-Гольштейн і Північному Рейні-Вестфалії, ФРН (7 і 14 травня) і парламентські вибори в Німеччині (вересень). Майже у всіх країнах у мейнстрімівських партій, які виступають за об'єднану Європу з єдиною європейською валютою, є суперники. Вибори в цьому і наступному роках можуть визначити розвиток Європи на найближчі роки та її існування як союз.

Минулого місяця в Братиславі пройшов саміт учасників ЄС. Як стало очевидним, Європейському союзу не залишається нічого іншого, як чекати від наступаючого року «перезавантаження». Від підсумків якої, зокрема, від політичного виживання Ангели Меркель, буде залежати, яке рішення Європа знайде для викликів, що стоять перед нею.

Ось як оцінив результати тієї зустрічі на європейських верхах аналітик видання «Експерт-онлайн»:

— У Парижі та Берліні зберігають надію, що після виходу Лондона Євросоюз може зміцнитися, позбувшись «вічного опозиціонера». Насправді протиріччя тільки посилюються: країни Сходу Європи все жорсткіше виступають проти міграції, а Півдня — проти політики бюджетної економії.

Євросоюз підійшов до саміту 16 вересня з іншою проблемою — геополітичною, що має воістину екзистенційний вимір. Ще до Брексіта лідер «Національного фронту» Марін Ле Пен називала Франсуа Олланда «німецьким віце-канцлером», який проводять у «провінції Франція» політику Берліна.

Видання нагадує, що, починаючи з 2008 року, Берлін виступає як натхненник загальноєвропейської політики бюджетної економії. Домагаючись її провадження у життя, німецька сторона спиралася на підтримку Великобританії, але слідом за Брексітом ключового союзника позбулася. Після виходу Лондона Берлін може розраховувати лише на сприяння скандинавських держав, чий вплив у ЄС невеликий. Ситуація, що склалася, погрожує Німеччині моральною ізоляцією: південні країни, що готові більше витрачати, ніж заробляти, відтепер отримали в Європі більшість.

Ще влітку 2016 року, відразу після Брексіта, європейські ЗМІ визначали, що від саміту в Братиславі не варто чекати проривів. Про те ж напередодні зустрічі в верхах заявила і Ангела Меркель. Причина, крім Брексіта, що не відійшов від шоку, — у календарі європейської політики, який підійшов впритул до початку відразу декількох електоральних циклів.

У 2017 році парламентські вибори відбудуться в Німеччині та у Франції. Новий склад парламенту визначать Нідерланди, які влітку проголосували проти угоди про асоціацію між ЄС й Україною. Додамо до цього невизначене становище, що склалося в Іспанії, де 4 парламентські партії ось уже 9 місяців не можуть сформувати коаліційний уряд.

— При подібному розкладі ЄС не залишається нічого іншого, як чекати від наступаючого року «перезавантаження». Від підсумків якого, зокрема, від політичного виживання Ангели Меркель, буде залежати, яке рішення Європа знайде для стоять перед нею викликів, — зазначає «Експерт-онлайн».

Що стосується Франції, то французький політолог Ольвія Ведрін, який проживає в Києві, у коментарі для QHA висловив упевненість, що в другому турі Марін Лі Пен програє. У тому, що вона буде балотуватися і пройде до другого туру, експерт не сумнівається, як і в тому, що в ньому вона програє будь-якому респектабельному політику.

Хотілося б, звичайно, щоб ним не був надмірно лояльний до Путіна Ніколя Саркозі. Втім, це вже справа французьких виборців, а яким буде вибір виборців заокеанських, стане очевидним уже 9 листопада. Деякі вітчизняні експерти мають намір стежити за процедурою голосування не в ефірі, а безпосередньо у самих Сполучених Штатах. Так що сподіваємося на коментарі з перших вуст.

Олександр Воронін

ФОТО: інтернет

QHA