КИЇВ (QHA) -

Молодий режисер Антон Романов залишив окупований Крим у 2014-му. Так склалося, що для етнічного росіянина відповідь на питання  «Чий Крим?» була очевидною. Хлопець був одним із українських активістів під час Революції Гідності на півострові, хто не боявся відкрито заявляти про свою проукраїнську позицію, ризикуючи власним життя. Він дивом уникнув полону й виїхав з рідного дому лише тоді, коли зрозумів, що виживши, зробить більше для перемоги над окупантом — зовнішнім і внутрішнім.

Сьогодні Антон — один із небагатьох кримчан, хто продовжує театральну справу на материку, хто взагалі намагається щось змінити в театральному житті України. Разом із однодумцями створили PostPlayТеатр, який за рік існування став досить популярним не лише в столиці та інших містах України. Його з радістю вітають і в польському Любліні.

Мистецтво молодого кримчанина сприймають по-різному. Проте єдина думка, яку поділяють шанувальники, — його вистави змушують замислитись, це зовсім різниться від того, що бачив український глядач раніше. Вони тісно зв’язані з нашими реаліями, вони, як і ми видозмінюються, промовляють до всіх і до кожного особисто.

«Кримчани не знали ні що таке Україна, ні що таке український театр»

З Антоном Романовим ми зустрілись в приміщенні театру, яке він разом з іншими митцями орендують за свій кошт. Драматурги Ден та Яна Гуменні в цей час облаштовували саморобну грубу, щоб хоч якось отопити театральну залу. Держава поки не готова вкладати гроші в такий театр. Проте молоді театрали не нарікають, а творять те, що подобається, те, що сьогодні так необхідно українському суспільству, адже такої можливості в рідному Криму не було.

— Крим я пам’ятаю більше за своєю театральною працею — це театр-студія «Ми», арт-центр «Карман», — розповідає хлопець. — У жодних державних театрах Криму я не працював – ось такий нонсенс. Хоча на материковій Україні мене довелось працювати в багатьох державних і навіть національних театрах від Донецька до Львова, але саме в рідному Криму мене, як режисера, ніхто не хотів бачити. Завжди було так, ще навіть до цієї штуковини (анексії – ред.), що Крим – це окрема територія, такий собі острів, відрізаний від українського суспільства. Якщо тут щось могло відбуватися в театральному світі, там теж щось відбувалося, проте ніхто про це не знав та й не цікавився. Занадто відрізаний був Крим у цьому сенсі.

— Яким був театральний Крим до анексії?

— Театри в Криму — дивні. Маленький Сімферополь налічує чотири академічні театри — український, російський, кримськотатарський і театр ляльок. Кримськотатарський театр – єдиний такий у світі, а український театр, як на мене, дуже сумний, найсумніший театр, я б сказав, оскільки ніякого мистецтва там не було. Кожен спектакль — це покарання мистецтвом.

Кримчани взагалі не знали, що таке Україна. Це біда не тільки кримчан, а й взагалі українців, котрі не знали, що у нас коїться. Саме тому, коли почався Майдан,  вони не відчули ніяких змін, тому що не розуміли, що на що змінилося. Більшість взагалі ніколи не виїжджала з півострова, та я й сам практично не залишав територію Криму. Лише коли почав шалено кататися країною, побачив, яка різна Україна.

Проте був все ж один режисер в сімферопольському українському театрі — Коля Лапунов (зараз працює в Миколаєві), котрий поставив дві вистави, які виявилися дуже файними – це «Парфюмер» по Зюскінду і «Портрет Еліоса» за твором «Портрет Доріана Грея».

— Подібного як PostPlayТеатр не було?

— Точно ні.  Проте були інші театри, наприклад, наш арт-центр «Карман». Він має цікаву історію, яка почалася з театр-студії «На Москальці», заснованої Володимиром Косовим (нині він працює в українському театрі). Після того, як він пішов, художнім керівником стала Галина Джикаєва. Коли почалася Помаранчева революція, нам зателефонували й наказали вивезти дитячу театральну студію на мітинг у підтримку Януковича. Звісно, що ми відмовилася. Та якби тільки це... Галя розповіла про цей інцидент на телебаченні, одразу почалося справжнє цькування. Її звільнили, після чого пішли всі інші.

«Все, що ми бачили на виставі, вже відбувалося на вулиці»

Через декілька років сумного існування без театру Антон з Галиною вирішили почати знову свою справу — знайшли приміщення в музеї, де як театр-студія «Ми» проіснували декілька років. Згодом винайняли приміщення в центрі міста. Проте величезна орендна плата змусила театр знову переїхати — вже на вулицю Лермонтова.

— Саме тут почалася остання, але найсуворіша історія нашого театру… Ще до початку Євромайдану показ фільму «Відкритий доступ» завершився нападом – театр закидали димовими шашками. Тоді ми дружно посміялись з цього. Наступний напад був набагато жорсткішим. Під час перегляду фільму «Показовий процес: Історія Pussy Riot»  особи в масках побили людей. Вони перекрили обидва виходи, таким чином вийти ніхто не міг. Нас знову закидали димовими шашками, спалахнула пожежа…

Ми постійно подавали до міліції заяви, але вони дивним чином зникали. Проте згодом знову стався напад на мене та мою колегу. До нас підійшов молодчик й, погрожуючи пістолетом, пояснив, чим ми не повинні займатись. Нам вдалось втекти. Проте третя заява так само зникла з міліції як і дві попередні. Тоді ми зрозуміли, що міліція «кришує» все це і що ніякої справи не буде.

— Потім почалась революція…

— Так. Почався Майдан. Під нашим театром чергували машини «Беркута», але в нас був дуже файний глядач, який не боявся нічого, спокійно оминав «беркутівців» та йшов на вистави. Пам’ятаю останню виставу «Пікнік» по Фернанду Арабалю про громадянську війну. Все, що ми бачили на виставі, вже відбувалося на вулиці.

(Вистава "Пікнік". Режисер Антон Романов. Крим, 2011 рік)

«Я впізнавав обличчя з того боку, і вони впізнавали мене. І ми розуміли, що ми знаходимось по різні боки барикад»

На Майдан до Києва Антон Романов не їздив, проте був активним учасником подій, що відбувалися в Криму.

— У мене було 22 прапора – величезний оберемок. Щоразу я виходив на пікет з цими прапорами і роздавав їх людям, а потім збирав назад. Так я «працював» на мітингах — такий собі прапороносець.

Розкажи про протистояння 26 лютого під Верховною Радою АРК. Яким його бачив не журналіст, політик чи режисер, а звичайний сімферополець?

— Там була величезна давка, так сталося, що я був в самому епіцентрі подій, на самому кордоні. Там я вперше побачив Аксьонова, про якого не знав раніше нічого.  Його я побачив як людину, яка була поруч з Чубаровим. Who is who?! Це вже згодом я зрозумів, що він по той бік барикад і разом із Чубаровим намагаються розвести дві сторони. Юрба кидала один в одного всілякі пляшки, з обох боків були різні провокатори. Всі були розлючені. У повітрі «пахло» громадянською війною. Я впізнавав обличчя з того боку, і вони впізнавали мене. Ми розуміли, що знаходимось по різні боки барикад і не просто протестуємо один проти одного, а нас стримують, щоб ми не побили один одного… Бійка таки сталася. Я пам’ятаю сцену, коли ми  показували один одному власні паспорта та говорили: «Я тут живу, я сімферополець». Ми вже бачили, що це величезна проблема, бо досі не знали про існування один одного за скільки років…

Коли завершилось протистояння і всі розійшлися, здавалося, що ми перемоли. Проте по дорозі додому я все думав, хіба ми цього хотіли, хіба цього добивалися – просто виперти проросійськи налаштованих із площі? Та Господи, нехай би були на цій площі. Чого ми домоглися? Фінал нам був не зрозумілий… А вже вночі сталося те, що сталося. Вже пізніше я думав, що якби ми там залишились, то могло б бути дуже багато жертв.

— Коли ти зрозумів, що маєш залишити півострів?

— Коли розпочалося захоплення українських військових частин і наші військові стали заручниками ситуації, всілякі центри намагалися допомогти армії. Ззовні були зелені чоловічки з ось та-а-а-акими автоматами. Я збирав від волонтерів речі, продукти, шукав автомобілі, які будуть це відвозити. Так, я координував це все, були відомі мої телефони та обличчя. В одній із соцмереж мій пост про збір необхідних речей для українських військових перепостило дуже багато груп, а група «Правий сектор» навіть закріпила це на шапці свого пабліка. Якраз через це окупанти вирішили, що я є представником «Правого сектора» у Криму. Хоча я не маю жодного відношення до цієї організації та маю великий сумнів, що правосекторівці взагалі коли-небудь були на півострові. В один момент зрозумів, що якщо залишуся, то втрачу свободу. Почалися перші арешти...

— Як тобі вдалось уникнути арешту?

— На вокзалі Сімферополя, коли так звані самооборонівці Криму  затримали Андрія Щекуна  (організатора руху «Євромайдан Крим». — Ред.) та Анатолія Ковальського, нас було насправді п’ятеро.  Мене тоді врятувала провідниця. Перонами ходили «люди» і прочісували вагони в пошуках чогось «цікавого» для них. Я зайшов у вагон, взяв пакунки, які нам привезли з України з різною допомогою. Вони були дуже важкі. Коли став перепаковувати їх у тамбурі, туди зайшов «зелений чоловічок». У цей момент провідниця, така гарна українська жінка, закрила мене спиною і навмисне почала на нього кричати, влаштувала гучний скандал, і той, дивом мене не помітивши, швидко пішов.

(Крим, квітень, 2014 рік)

«Донецьк, Ленін, Партія регіонів… а в сумці п’єса — сучасна українська драматургія»

Події в країні відображалися і на театральному житті. Коли почався Майдан, Антона запросили до Донецького національного театру поставити якусь виставу із сучасної української драматургії. Проте та поїздка на Схід України дуже вразила молодого режисера.

— Коли вперше приїхав до Донецька, дізнавшись, де знаходиться театр, вийшов на площу Леніна. А там здоровенна така штука (пам’ятник Леніну – ред.) стоїть, гігантська просто. Навпроти нього сітілайт, на ньому якась жіночка з Партії регіонів вітає всіх з Новим роком. Коли підійшов до театру, замість афіші висіло знову ж те саме обличчя. Мені якось стало не по собі.  Все склалося – Донецьк, Ленін, Партія регіонів… А в сумці п’єса — сучасна українська драматургія. Коли зайшов до театру, оторопів — на все фойє був розтягнутий плакат із зображенням цієї ж жіночки. А через годину представниця Партії регіонів власною персоною завітала до театру, привівши з собою купу дітлахів. Вона роздавала цукерки й партійні обіцянки.

Після цього я не знав, як розпочати розмову з директором, адже стало зрозуміло, що жодна п’єса їм не підійде. Сучасну українську драматургію вони не можуть собі дозволити поставити в таких гострих подіях.

— Куди поїхав з Криму?

— Спочатку я мав їхати до Донецька, але події, які там почали відбуватися, змінили мою думку, адже там мені було так само небезпечно, як і на півострові.  Я поїхав до Черкас, куди мене запросив неперевершений Сергій Проскурня і таким чином врятував. Десь рік я «перекантувався» саме в Черкаському академічному театрі, де поставив три вистави. Проте згодом театр згорів з легкої руки «злобудовників», але я вже у той час був у Києві. Вже в столиці разом із  Гальою Джикаєвою, Деном та Яною Гуменною вирішили створити свій театр. З нами починали також ще  Христина Хоменко і Саша Жуган.

«Ми зрозуміли, що не зможемо працювати в такому ж форматі, як у Криму, адже ми змінилися, країна змінилася і тут все інакше»

— Звідки взагалі виникла ідея створити такий театр?

— Ми зрозуміли, що не зможемо працювати в такому ж форматі, як у Криму, адже ми змінилися, країна змінилася і тут все інакше. Наша перша вистава – «Ополченці» (режисер Антон Романов – ред.) — це наша найгостріша вистава, яку не дуже люблять саме через назву. Це монолог чоловіка, який був у так званому ополченні Донецька, який вбивав наших українських хлопців, а потім приїхав до Києва. Саме в столиці було взяте це інтерв’ю, але ми не можемо відкрити його ім’я, адже є суто театрально-документальна етика. Багато суперечок точилося з цього приводу.

(Роль «ополченця» грає актриса Галина Джикаєва)

З виставою були в Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Прилуках, Херсоні… Також її побачили в польському Любліні.

— Як сприймали виставу в різних регіонах країни?

— По-різному й подеколи неочікувано. Наприклад, в Івано-Франківську люди почали казати, що розуміють цю людину. У Херсоні ж люди взагалі не хотіли сприймати цю людину і вести конструктивний діалог. Тобто найбільше розуміння до цієї вистави було в західних регіонах. Чим ближче до лінію фронту, тим було менше точок дотику.  З часом глядач не так гостро сприймає виставу, але питання, яке піднімається в виставі, це те, що війна рано чи пізно закінчиться, і нам так чи інакше доведеться жити з цими людьми, а їм з нами. Вони вже зараз тут,  і нам просто необхідно починати діалог.

— Розкажи про інші свої роботи.

— З «Питання» почалася історія, в якій глядач перестає бути просто спостерігачем. Жодного створення персонажу, сюжету, ситуації. Актори починають задавати питання і просто мовчати. Рано чи пізно глядач починає відповідати на це питання, які обов’язково поділяють залу на дві частини. Відбувається комунікація — між актором і глядачем, між глядачем і глядачем, взагалі у суспільстві й ми бачимо, що нам з цим потрібно щось робити. Мені завжди здавалося, що всі проблеми в нашій країні від труднощів комунікації, ми не чуємо один одного, просто не хочемо розуміти один одного.

У «Мапі ідентичності» я намагаюсь розібратися з питаннями ідентичності в країні, у мені, у глядачах. Проте це не театр, не перфоманс, це просто якась дія, яку я показую.

Взагалі PostPlayТеатр — це не театр у прямому сенсі цього слова. Тут немає режисерів, немає трупи. Ні я, ні Галя Джикаєва не є режисерами театру. Тут є просто люди, які можуть прийти і працювати. Єдина людина, яка тут працює, це Ден Гуменний – він шеф-драматург театру.

— Знаю, що ти брав участь у антивоєнній виставці «Не мир».

— Це перфоманс, який я робив на даху львівського «Палацу мистецтв». Близько години я писав  свою п’єсу «Драма» за допомогою кров’яних відбитків своїх пальців. Це не картина чи інсталяція. Це текст про те, як сьогодні сучасний український драматург має писати текст. Все. Але я планую повторити написання цього тексту.

— Звідкіля приходять такі ідеї? Можливо, було цікаве дитинство?

— Та дитинство як дитинство. Жоден із батьків не мав відношення до мистецтва, але вже змалечку знав, що буду режисером. Збирав дітей, роздавав ролі, писав сценарії, робив вистави, в яких не брав участі.

— Що війна змінила в театральному житті України?

— Багато чого… Дуже багато хто очікував на театральну реформу або театральну революцію. Але вона так і не відбулася. Старі театральні керівники дуже міцно тримаються за свої місця, такі собі маленькі януковичі. Вони йдуть з посад у випадку смерті або з величезним скандалом, як це було в театрі Лесі Українки у Львові.

— Можливо, потрібно, щоб змінилося покоління?

— У мене є така думка, можливо, негарна. Покоління зміниться, старих керівників змінять нові, але, на мою думку, це будуть ті ж самі яйця, але збоку. Має змінитися система. На мою думку, режисер не може взагалі очолювати театр. Це має бути окрема професія – художній керівник. Ними можуть стати театральні критики, які будуть театральними менеджерами. Зміни можна почати знизу, показуючи на власному прикладі. Тільки тоді держава зрозуміє, що театр має працювати саме так. Але для цього має пройти дуже багато часу. І навіть  можливо, й не ми будемо свідками цих змін.

Довідка. Антон Сергійович Романов народився 20 березня 1985 року в м. Сімферополь Автономної Республіки Крим.

У 2001 р. закінчив Сімферопольську школу №12, а в 2003-ому  — Кримське училище культури (режисер масових заходів).

У 2011 р. з відзнакою закінчив ХДУМ ім. І.П.Котляревського за спеціальністю режисер драматичного театру.

З 2003 по 2014 рр. —  режисер театру-студії «МИ» (м. Сімферополь).

З 2016 р. – режисер і співзасновник «PostPlayТеатр» (м. Київ).

Антон Романов є режисером-постановником вистав та сценічних читань у Києві, Харкові, Черкасах, Сєвєродонецьку, Сімферополі та Львові. Лауреат декількох театральних фестивалів.

Контакти:  моб.тел. +380996172264, email: romanov.regisser@gmail.comfacebook: https://www.facebook.com/anton.romanov85

Розмовляла Ольга Волинець

ФОТО: QHA, Facebook Антона Романова та Галини Джикаєвої

QHA