МАРІУПОЛЬ (QHA) -

Богдан Чабан, позивний «Азот» – наймолодший підприємець Донецька, затриманий партизан з групи «Равлики», якого після СІЗО взяли на поруки депутати Верховної Ради. Кореспондент QHA поспілкувався з Богданом, дізнався подробиці його життя і те, чому він вирішив стати партизаном і йти воювати.

– Коротко про себе, ким мріяв стати?

– Народився я в Донецьку в незабезпеченій сім'ї. Тому з більш-менш раннього віку мені доводилося шукати якісь підробітки. Я ніколи ніким не мріяв стати, але ось моя мама хотіла, щоб я був перукарем. Мені цього не хотілося, тому я завалив іспити на перукаря (сміється). Близько п'ятнадцяти років я почав пошуки себе, хотів знайти сенс у тому, що я роблю. Мене приваблювали дебати, і я почав варитися в цій тусівці. Там мене помітили і запросили в рекламне агентство, де я пропрацював деякий час і зрозумів, що треба відкривати щось своє. Моє коло знайомих почав космічно розширюватися, так все і почалося, мені було тоді 16 років...

Не було ніяких передумов до громадської діяльності?

– Ні, тоді, 2011 року у нас була «стабільність», і всім було не до цього.

А як же армія?

– Так сталося, що мені навіть не приходило приписне свідоцтво. Мені для оформлення документів нещодавно потрібна була копія військового квитка, але його в мене просто немає. У мене є посвідчення учасника бойових дій, і все (сміється).

У мене було своє рекламне агентство. Ми намагалися обставити офіс, як у «Гуглі», хотіли оригінальних штук. Але це не про донецький бізнес і не про методи роботи там. Доводилося стикатися з тим, що клієнти весь час хочуть «по-багатому», але без смаку. І було прийнятк рішення іти з цієї сфери. Довгий час я перебував у пошуку, і знайшов «Хату-читальню». Це було незвичайне місце, де я був відвідувачем, і мені в ній не вистачало душевності. Я побачив потенціал, і вирішив попрацювати у цій сфері. Починав я з офіціанта, бо хотів дізнатися, як все працює зсередини. З подібним бізнесом я не стикався раніше. Перші місяці я працював у барі сам, і ми працювали навіть без меню, тому що у мене не було на це часу. Я був для своїх клієнтів інтерактивним меню і пропонував усі страви усно, радив їм щось, жартував (сміється).

А як «Хата» прийшла до соціального руху, стала важливим майданчиком для активних донеччан?

– Спершу ніхто навіть не замислювався про це, хоча соціально важливу функцію «Хата» виконувала вже тоді. Я тільки потім зрозумів все значення своєї діяльності, і що ті музичні та культурні вечори, які ми проводили, мали якийсь додатковий сенс. Як виявилося, є певне коло людей, яке слухає певну музику. І ці люди мислять схоже і мають схожий погляд на все, що відбувається навколо. А потім уже стало зрозуміло, коли почалися проукраїнські акції (2014 року прим. авт.). Перша зібрала дві тисячі осіб, а наймасовіша – більше семи тисяч. Так поступово все почало зав'язуватися, і не думалося ще, що «Хата» стала своєрідним центром проукраїнського Донецька, де конектувалися люди. Тепер я вже розумію, що це було важливе місце і дуже важливий пласт населення. І якби до нього підійти трішки серйозніше і зі знанням справи, було б інакше. Але все одно наш майданчик зіграв велику роль, на ньому об’єднувалися чимало активістів і людей, яким було важливо відчувати, що вони не самі.

Потім до «Хати» почалися претензії від сепаратистів?

– Так, десь з перших проукраїнських акцій почалися претензії від не зовсім зрозумілих людей, які спершу демонстрували свою силу. А потім все переросло у прямі погрози, коли прийшли люди з автоматами і в балаклавах, вимагаючи закрити «Хату». Заклад закрився на початку червня 2014-го після прямої погрози на мою адресу. Я продовжував свою діяльність у проукраїнській формі, діяв уже не в рамках масштабних акцій і мітингів, а більш точково. Ну, а коли Гіркін і Стрєльцов влаштували масову зачистку міста, я був просто змушений зібрати речі і виїхати, бо лишатися у Донецьку вже було зовсім небезпечно.

Коли ти зрозумів, що треба йти воювати?

– Коли Стрєльцов із Гіркіним почали господарювати у місті, мені стало зрозуміло, що просто піти я не зможу. Треба було продовжувати діяльність, але вже в іншій формі, як цього вимагали обставини. Після смерті Діми стало ясно, що з ними потрібно діяти іншими методами (Дмитро Чернявський громадський діяч, загинув від ножового поранення під час мітингу за єдність України у Донецьку, прим.авт). Довелося відповідати на агресію тим же.

Ти повідомив про своє рішення рідних, близьких?

– Ні, про те, що я йду добровольцем, знало півтори людини. Тільки коли я повернувся з Іловайська, про це дізналося трохи більше друзів і знайомих. А більше про все дізналися тільки навесні 2015 року, коли справа «Равликів» набула розголосу (сміється). Спершу я приїхав до «Азова», але у Маріуполі мене не прийняли і відправили до Києва. Але я не захотів і пішов у Дніпро-1, але мене розподілили у Шахтарськ. Форму мені купили донецькі друзі і допомагали донецькі ультраси. Автомат не пристріляв, жодних тренувань і підготовки – і тут же перші бойові Піски у червні. Це була повна неусвідомленість того, що діється, якась паніка і хаос. Перша м'ясорубка і втрати стали шоком, але потім я пристріляв автомат і почав учитися. Були Мар'їнка, Іловайськ, вся Донецька область. Ну, а навесні 2015 року вже з'явилися «Равлики».

Даня Ковжун став нашим хрещеним батьком і допомагав усім. Ми («Равлики») були купкою донецьких хлопців, які починали всю движуху 2014 року у Донецьку, і тепер ми не збиралися зупинятися і залишати все так, як є. Насправді всі офіційні структури усно повідомили, що будуть нас підтримувати, а у майбутньому навіть візьмуть на баланс. І нам почали роздавати завдання, і ми їх виконували, не замислюючись ні про що. А потім виявилося, що нас ніхто не збирався легалізувати і ставити на баланс, підтримувати. Нікого не хвилювала наша доля, і просто у певний момент факт нелегальності «Равликів» зіграв свою роль. Так я опинився за гратами у СІЗО.

Залишалися в Донецьку друзі-знайомі в період, коли ти пішов воювати?

– Зараз не залишилося нікого. Тоді, у 2014-у, там було трохи друзів, інші виїхали. Не було таких, хто вагався. Як тільки над Донецьком повісили чужий прапор, багато хто з розряду друзів перейшов в інший табір. Всі ідіоти відразу стали ідіотами. А ті, хто залишився, з часом теж були змушені виїхати.

Ви з «Равликами» розуміли, що займаєтеся партизанщиною в той час?

– Ні, тоді половина військового складу і батальйонів перебувала на своїх позиціях нелегально, а інша половина не була оформлена і навіть не хотіла оформлятися. Ніхто не сприймав це як партизанство. Це логічно: йде війна, всі воюють – і я воюю. А потім трапилося СІЗО.

Це було передбачувано?

– Ні, звісно! Я прийшов до тями тільки добу на четверту. А по-хорошому, тільки через місяць після того, як повернувся звідти. Це абсолютно паралельна реальність, зі своїми законами і моральними засадами. Це все робилося миттєво, нас тут же посадили в камеру, написали всі папірці і провели суд блискавично. Зателефонувати – забудь, у тебе немає ні прав, нічого. Ти у чужій владі. Ну, а потім вже у СІЗО знайшовся телефон, і я зміг зателефонувати друзям, які і підняли хвилю, щоб мене випустили. Так, спершу було дуже складно – у ІТУ (ізолятор тимчасового утримання, – прим. авт.). Там були тільки залізні нари, їжа раз на день і окріп, і все. Тому що це була одиночка​​... Я відтискався, думав, рахував. Єдиною розвагою було перекрикуватися між камерами, щоб не з’їхати з глузду. У СІЗО було трішки легше, хоча особистим побажанням слідчого було посадити мене в камеру з трьома сепаратистами. А тут ще й друзі передали книг – зібрання Ремарка. Не найпозитивніше чтиво для тюремного ув'язнення (сміється).

І як у тебе складалися стосунки з сусідами по камері?

– Ясна річ, що спершу були конфлікти, але потім було прийняте рішення просто абстрагуватися від усього того, що відбувається, і нормально співіснувати. Намагалися спілкуватися на побутовому рівні. Розмови про машини, дівчат і все таке (сміється). Зі мною сидів працівник донецької прокуратури, який звинувачувався у сприянні сепаратизму. І у нього дівчина залишилася в Донецьку. Коли я вийшов, то передав через своїх знайомих їй букет квітів (посміхається). Така кумедна історія. Там з'являється спільний ворог – режим, який спрямований на те, щоб убити в людині людину і витравити в ній особистість.

Ти розраховував, що тебе випустять достроково?

– Я домовився про те, щоб сусідню камеру облаштовували і ремонтували. У неї я мав заїхати і налаштовувався років на сім як мінімум. Просто налаштовувався, як би провести ці сім років з користю (сміється). Я був готовий відразу на всі варіанти. Але виявилося, що про мою долю подбали друзі. Мій вихід став результатом боротьби. Думаю, що якби це було зараз, мене б так просто не випустили.

Після виходу з в'язниці до тебе надходили пропозиції про політичну кар'єру?

– Та вони й зараз надходять. Але мені подобається вираз, що політика – це закінчення блискучої кар'єри. Я там себе поки не бачу. Щоб іти в політику, треба мати запас знань. А що я можу запропонувати моїй країні, якщо я ні разу не був за кордоном (сміється). Будемо сподіватися, що після виправдувального вироку, якщо він буде, я виправлю це. І якщо моя ідея буде вимагати рухів у бік політики, то чому б і ні?

А як ти ставишся до відносно нового свята – Дня захисника України? Чи вважаєш ти його своїм?

- Чесно кажучи, ні, я не вважаю його своїм. Я не можу сказати, що я – захисник. У мене є мета звільнити свою батьківщину, повернути її до повноцінного складу. Що святкувати? Те, що я вижив? Для свята має бути привід, радісна подія. А те, що нам доводиться захищатися – це не дуже радісна подія. Інша річ – святкувати перемогу і возз'єднання українських земель.

Галина Балабанова

QHA