КИЇВ (QHA) -

Лідер всеукраїнського жіночого руху «За вільну Україну» Раїса Шматко — особистість легендарна, і для тих, хто стежить за суспільними змінами в країні, особливого представлення не потребує. Про неї часто писали в пресі, у тому числі й на сторінках «Дзеркала тижня».

Лише коротко нагадаємо про непросту долю нашої сьогоднішньої співрозмовниці.

Маючи три диплома про вищу освіту і ведучи розмірену кар'єру управлінця в одному з міністерств, а пізніше — у банку, Раїса вирішила присвятити себе благородній справі допомоги онкологічно хворим дітям. Адже саме в цій сфері безсилля (а частіше — бездіяльність) державної системи охорони здоров'я найбільш очевидне. Благо, Раїса Юріївна має вроджену харизму лідера і вироблені неабиякі організаторські якості — все це їй знадобилося у волонтерстві.

Щодня стикаючись і з людськими стражданнями, і з чиновницькою байдужістю, і жадібністю можновладців незабаром вона зрозуміла, що без створення потужної громадської організації не обійтися.

Скільки їх — беззубих організацій-одноденок уже служило в якості підтанцьовки VIP-солістам з партійно-бізнесових кланів? Але створена Раїсою Шматко всеукраїнська громадська структура характеризувалася тим, що її активісти хоч і намагалися знайти компроміс з владою і бізнесом, адже йшлося про допомогу хворим, але все ж намагалися бути незалежними, а набагато частіше йшли проти течії.

На початку 2013-го Раїса Шматко разом із колегами з інших незалежних громадських організацій провели знакову прес-конференцію про тотальне невиконання владою основних положень Конституції України. Така принципова позиція не могла припасти до душі церберам попереднього режиму. Тому проти активістів і лідера «За вільну Україну» влаштовувалися провокації, здійснювалися рейдерські атаки, відбувалися спроби дискредитації.

Однак у той же час, крім підступів недругів, наша героїня відчула і підтримку безлічі друзів, у тому числі з-за кордону, які допомагали їй і хворим дітям. І Раїса Шматко вистояла.

З перших днів Революції Гідності вона не тільки була у лавах тих, хто забезпечував Майдан усім необхідним, а й сміливо виходила на лінію протистояння з підрозділами «Беркута», достукуючись до совісті кожного силовика. Саме під час Євромайдана вона переконалася, що таке реальний патріотизм тисяч українців,  причому не показовий, не на словах, а на справі, чітко сформульований у девізі «Якщо не ми, то хто?»

А потім волонтери народного опору режиму цілком природно перенаправили свої зусилля на відсіч уже зовнішньому агресору. Як відомо, кістяк захисників Батьківщини на фронті спочатку складався з учорашніх захисників свободи на Майданах українських міст.

Пізніше почалися хвилі мобілізації резервістів до ЗСУ і підрозділів МВС, але на перших етапах саме добровольчі батальйони зіграли вирішальну роль у справі локалізації розповзання т.зв. «Російської весни» на схід і південь країни.

Природно, кожен добробат потребував не тільки військової техніки і спецобладнання, але і елементарні речі: регулярне харчування, медикаменти, одяг, взуття, білизну, засоби гігієни... А ще — у словапідтримки в духовному повчанні, у цікавій книзі та у гарній пісні, нарешті!

Усім цим уже третій рік поспіль і займаються наші волонтери, серед яких команда Раїси Шматко — одна із найавторитетніших.

На відміну від державних структур, межі діяльності наших працівниць тилу (у волонтерському русі чимало і представників сильної статі, але тон тут задають саме хранительки домашнього вогнища — жінки) не збігаються з адміністративно-територіальним поділом. Але оскільки лідер всеукраїнського руху проживає в найбільшому столичному районі — Дарницькому (з населенням у 430 тисяч чоловік — більше, ніж у багатьох обласних центрах), саме тут при Раді волонтерів розташований пункт прийому допомоги фронту.

У той день команда готувала чергову партію вантажу на Схід, та ще й зі святковим додатком, щоб до вечора виїхати до місця дислокації добровольчої бригади, і часу для грунтовної бесіди не було. Тому для спілкування ми вибрали оперативний формат бліц-інтерв'ю.

Раїса Юріївна, зазвичай, волонтери, збираючи «гуманітарку» для бійців у зоні бойових дій, складують її, де доведеться, а у вас тут окреме приміщення. Природно, перше питання: як Вам вдалося його «вибити», та ще в такому зручному місці — у будівлі держадміністрації?

— Я спершу теж збирала і складувала допомогу у себе вдома, але незабаром там вже не було можливості не те що пройти, але і щось поставити. Тому з часом питання з приміщенням стало найактуальнішим. Звернулася до тодішнього керівника Дарницької РДА Сенцова: «Геннадію Левовичу, — кажу, — волонтерів багато. Більшість без досвіду, працюють стихійно. Час об'єднуватися». І голова районної адміністрації пішов нам назустріч. Я рада, що мене тут почули. І тепер багато жителів району знають, куди саме можна принести свій подарунок нашим бійцям.

А психологічно комфортно Вам, людині зі статусом громадського лідера, займатися настільки буденним і кропіткою роботою?

— Будякий волонтер — особистість із лідерськими якостями, але ще на самому початку протистояння з ворогом я сказала колегам: усі ми патріоти, тож давайте на період війни познімаємо корони і будемо з усіма на рівних, адже зараз головне — наша спільна перемога.

Коли для Вас особисто почалася війна?

— Навесні 2014-го. Ми ще від Майдану не відійшли, а потрібно було вже їздити на Схід, у тому числі і для того, щоб визволяти людей із полону. Наші активісти тоді поїхали до Краматорська і Слов'янська, і два хлопці потрапили у полон до сепаратистів. Довелося їх витягувати звідти...

А взагалі, для мене війна — це не перша або друга лінія, а так звана «нулівка», це — окопи наших добровольців, причому не в метафоричному сенсі слова, а в прямому. Туди рідко приїжджають журналісти, а тим паче — чиновники із силових відомств.

Очевидно, що за два з гаком роки наші воїни навчилися воювати, та й постачання стало трохи кращим. Чому держава повністю не взяла на себе ваші функції?

— Справа в тому, що не всі добровольчі батальйони увійшли до складу ЗСУ або Нацгвардії. Добровольцям пропонують в індивідуальному порядку влитися до штату військових частин регулярної армії. Але ж для них поняття бойового братерства — не порожній звук. Однак цілими підрозділами добровольчих батальйонів ЗСУ комплектувати не хочуть.

І природно, у колишньому статусі добробатів їх, як і раніше, опікують переважно волонтери. Прикро ще й те, що, на відміну від бійців у штаті, де вони не мають не тільки державного забезпечення, але і статуса учасника бойових дій. Їх навіть поховати за державний кошт не можна у випадки загибелі! І це не перебільшення. Приклад із нашого Дарницького району: загинув юнак із ОУНівського добровольчого батальйону з позивним «Ківі», 23 роки. І формально держава, яку він захищав ціною свого життя, виявилася ні при чому. Усі турботи лягли на родичів, немов він загинув у якомусь пересічному ДТП. Добре, хоч Геннадій Сенцов допоміг в організації похорону...

Наскільки я знаю, волонтери намагаються координувати свої зусилля, щоб допомога серед добробатів розподілялася рівномірно. До того ж не можна виключити і людський фактор особистої дружби. Над яким підрозділом шефствує ваша команда?

— Дійсно, допомогти ми намагаємося всім, але предметно вирішили зосередитися на допомозі 93-й бригаді, чиї бійці відзначилися при обороні Донецького аеропорту, пізніше стояли в Пісках, Бутовському, у селищі Тоненькому. Зараз їх перекинули до Кримського на Луганщині. Ясна річ, що це не старе обжите місце, і зараз усе потрібно облаштовувати по-новому. Тому, крім традиційних продуктів, медикаментів і одягу, ми намагаємося привезти хлопцям і матеріали, які хоч трохи скрасять умови їх проживання та відпочинку: захисну плівку, ковролін. Адже на Луганщині — такий бруд, що Донецьку і не снилося...

На Вашій сторінці в Фейсбуці читав чимало слів подяки конкретним підприємцям, які допомагають у справі акумуляції допомоги і коштів. Вразив факт, що Ви дякуєте й анонімним помічникам фронту, які, переказуючи гроші на ваш рахунок, навіть не афішують свого імені...

— Дійсно, така допомога, що надається не для якогось політичного піару, подвійно радує. У цій партії буде сорок мішків овочів, приготованих для бійців жителями села Требухове під Києвом. Нам особливо приємно і те, що нашим бійцям допомагають не тільки бізнесмени і держслужбовці, а й діти з шкіл і дитячих садочків. Чимало дитячих малюнків, книг і подарунків до Дня захисника України ми веземо бійцям. Їдемо до Кримського аж двома машинами.

Я бачу, у вас тут, крім малюнків, і дитячі речі та іграшки припасені...

— Ми веземо допомогу не тільки для бійців батальйонів. Ми опікуємося й дітьми у прифронтових притулках і дитячих будинках у Бахмуті, зокрема, дбаємо про дітей з притулку «Отчий дім».

Нещодавно створене міністерство у справах внутрішньо переміщених осіб. Ви співпрацюєте з ним?

— Безумовно, переважно через управління внутрішньої політики РДА, адже тільки в нашому районі понад 20 тисяч людей мають статус ВПО. Але все ж головна наша турбота — це фронт. Терпіти не можу абревіатуру АТО! Яка ж це операція, це — справжня війна!

У пресі не раз писали, що Раїса Шматко привозить бійцям на Донбас не тільки потрібні речі, а й цікавих людей. До цьогорічного свята теж когось везете для підняття бойового духу і настрою?

— Так, на цей раз з нами їдуть легенда нашої естради Олександр Єгоров, Леся Горова (вона періодично їздить з нами на фронт) і талановитий український поет Василь Ковтун.

Колись за радянських часів була така журналістська рубрика «Якщо б я був директором». Перефразовуючи, якби Ви були керівником країни, проти чого б боролися у першу чергу?

— Проти тотального злодійства. Україна має колосальний потенціал, і якщо б обмежити корупцію, ми б з часом зажили не гірше, ніж у Західній Європі.

Відзначимо, що, як і всі активісти громадського руху, Раїса Шматко широко використовує Фейсбук для координації своєї благодійної діяльності. У її сторінки — понад шість тисяч передплатників! Вона не тільки регулярно звітує перед громадськістю про надану нашим бійцям допомогу, але і розміщує фото-та відеорепортажі з «нулівки». 

А ще додамо, що на порталі Дарницької райдержадміністрації розміщена розповідь наших колег-телевізійників про волонтерську діяльність Раїси Шматко та її команди.

 

Олександр Воронін

ФОТО: Юрій Зущік, архів Раїси Шматко

QHA