КИЇВ (QHA) -

На Донбасі головну роль у житті більшості людей відіграє шахта або завод. Усі події обертаються навколо них. А центральною фігурою містечка або селища є директор шахти або заводу, який впливає на життя кожної місцевої сім'ї. Діти закінчують школу і йдуть по стопах батьків — стають шахтарями або робочими. Життя людини визначене з народження. Протягом десятиліть історія повторюється, оскільки люди не мають коштів і можливостей, щоб розірвати порочне коло.

Близько трьох років тому в їх розмірене життя увірвалася війна, несучи смерть і руйнування. Діти, які живуть у зоні АТО, виявилися один на один з жорстокою дійсністю. З початком бойових дій на Донбасі багато волонтерських та громадських організацій стали активно надавати допомогу населенню. Зокрема, дітям допомагають отримати професію, організовуючи для них спецкурси або поїздки за кордон.

Одним із таких навчальних проектів став «Жовтий автобус», у рамках якого для дітей з прифронтових зон проводять кіно-майстер-класи. Волонтерам вдалося задіяти близько двох тисяч учнів із Мар'їнки, Мирнограда, Красногорівки, Миколаївки.

Професіонали вводять дітей у чарівний світ кіно. Вони вчать їх знімати документальні фільми і знімають у сюжетах маленьких акторів.

Волонтери «Жовтого автобуса» планують відкривати творчі майстерні з обладнанням для зйомок і інтернетом по всій Україні, маючи на меті об'єднати дітей із загальними інтересами з різних регіонів.

Про проект «Жовтий автобус», а також про зруйновані школи і постійні артобстрілу в прифронтових зонах в інтерв'ю кореспонденту QHA розповів оператор «Вавілона'13» Юрій Грузинов.

QHA: Ви часто буваєте в зоні АТО, у тому числі в населених пунктах, де йдуть обстріли. Як людям вдається виживати?

Юрій Грузинов: Все залежить від тактики війни, а ще від того, наскільки далеко ти знаходишся від нульового блокпоста. Обстріли відбуваються з важкої артилерії (гаубиць, мінометів, танків), а легка стрілецька зброя вже не приймається в розрахунок. Тому що в тому ж Широкиному АК калібру 5,45 не дострілював до позицій — тільки калібр 7,62 досягає мети.

А, наприклад, у Мар'їнці та Красногорівці бої йдуть безпосередньо на кордоні міста — у кінці провулка знаходиться терикон, і там сидить снайпер. І діти вранці їздять на велосипеді від провулка до провулка, не виїжджаючи до зони,  яка прострілюється, але снайпер все одно сидить на своєму місці...

Люди щоранку прокидаються і говорять: ось Петровича розбомбило, а Васильовичу в город снаряд прилетів. Або ти дивишся на дитячий майданчик футбольного поля,  поруч стоїть будинок, а паркан цього будинку дуже сильно посічений осколками, і ти розумієш, що якби в момент обстрілу на майданчику були діти, то це стало б великою трагедією для їхніх батьків...

Я не знаю, що трапляється з інстинктом самозбереження у людей, але вони його втратили, так як вони загрузли у розборках, з'ясовуючи між собою, хто почав стріляти першим. Ті почали стріляти або ці, а ось ті хочуть війни, а ці хочуть миру. У даній ситуації мені вже все одно, хто почав стріляти. Тут діти.

Після всього побаченого жаху війни діти, які живуть там, стали набагато дорослішими. Вони в свої малі роки вже знають, що таке смерть і біль.

QHA: Ви створили проект «Жовтий автобус», щоб допомогти дітям вирватися з пащі війни?

Юрій Грузинов: Взагалі в тих регіонах вийшло так, що все життя місцевих жителів обертається навколо шахти або заводу. Життя існує навколо цього підприємства, а головний цар міста — директор цього підприємства. Шахта допомогла батькам отримати квартиру, потім їх дитина пішла вчитися, і знову шахта допомогла купити книги. Після закінчення школи шахта організувала випускний, і звичайно, закінчивши вищий навчальний заклад, людина йде працювати в ту ж шахту.

Ці люди замикаються в своєму колі, вони народжують і помирають у місті, де всі працюють на шахті. Все їхнє життя проходить у шахті.

Звичайно, це може бути не тільки шахта, а й вогнетривкий або збагачувальний завод — але життя все так само обертається навколо цього підприємства.

На Донбасі живуть дуже талановиті діти. І поки вони не виросли і не застрягли в шахтах або на заводах, вони готові вчитися. Вони дійсно хочуть вирватися, але у них немає такої можливості. Тому основне завдання «Жовтого автобуса» — дати хлопцям з нульової зони цю можливість. Дати їм можливість дистанційно вивчити українську мову і скласти ЗНО на окупованих територіях, тому що після закінчення школи їм нікуди буде йти зі старим атестатом. А у них повинна бути можливість вступити до українського університету завдяки інтернет-навчанню. Адже зараз комп'ютерне століття.

QHA: Ви вирішили передати дітям з прифронтових зон свій кінодосвід?

Юрій Грузинов: Чому кінопрофесія?.. Тому що ми знаємо цю сферу найкраще.

Наприклад, минулий рік закінчився тим, що діти зняли десять фільмів. З них п'ять короткометражок увже були представлені на міжнародних конкурсах і фестивалях, і деякі з них отримали нагороди.

Фільми дуже різні, це залежить від світовідчуття їх авторів. Діти виступають режисерами, операторами, акторами, художниками-постановниками, звукорежисерами і монтажерами. Вони все роблять самі, а ми тільки надаємо їм технічну можливість і підказуємо, як правильно знімати фільми.

Для хлопців це все — гра, але завдяки їй вони по-справжньому здобувають нову професію, яку до того ж досі практично не викладали в Україні. Є кілька університетів, наприклад, Карпенко-Карого, але вибачте — це навчальний заклад, в якому викладають 80% викладачів, які  не знімають. І що вони можуть дати учням? Їм потрібна практика і хоч якийсь розвиток, адже на дворі вже XXI століття.

Оператори зараз знімають на цифрові камери, а монтажери монтують у програмах, які може освоїти навіть дев'ятирічна дитина. Більш того, зараз уже з'явилися монтажні програми для телефонів, тому цілком може вистачити смартфона, яким можна не тільки знімати, але і монтувати відео.

QHA: На яких саме фестивалях були представлені дитячі фільми?

Юрій Грузинов: Наприклад, фільм «Сни» отримав нагороду на Міжнародному дитячому кінофестивалі Одеської кіностудії.

QHA: Про що знімали фільми діти із зони АТО?

Юрій Грузинов: Це були дуже різні історії. І їх треба переглянути, щоб скласти свою думку.

Загалом, ми відібрали 44 дитини із Красногорівки і Станиці Луганської, дали їм тему «Синій птах» — і вони знімали алюзії на цю казку. Хлопці знімали своє сучасне бачення історії, де канва полягає в тому, що де б ти не шукав своє щастя, воно завжди поруч — це сім'я.

Хтось зняв фільм про перше кохання, хтось — про добро і зло, хтось — про містику, а хтось — взагалі про айфономанію.

Ще один фільм був знятий за казкою «Аліса в країні чудес» — це теж сучасна алюзія, і вона була знята в Києві з київською школою прокату, де дітей вчать монтажу.

Не треба забувати, що діти нині дивляться багато відеоконтенту, на якому вони навчаються і, переробляючи, накладають на свої фільми.

Також ми організовували для дітей річний кінотабір, в якому відомі українські кінематографісти навчали їх кіномайстерності.

До цього ми приїжджали до міст у зоні АТО і проводили творчі майстер-класи з режисури, операторського мистецтва, акторської майстерності та журналістики.

Зараз ми плануємо проводити майстер-класи з IT-технологій, щоб масштабувати інтернет-мережу, завдяки чому діти зможуть підтримувати між собою зв'язок.

QHA: Скільки людей бере участь у подібних майстер-класах?

Юрій Грузинов: На ці майстер-класи з нами їздить близько десяти майстрів. Це професійні кінорежисери і театральні режисери, гримери, костюмери, анімаційники, монтажери, звукорежисери. Серед них Ярослав Пілунський, Ярослав Мостовий, Сергій Брежестовський.

QHA: Діти відразу поставилися до вас з довірою або у них були якісь сумніви?

 

Юрій Грузинов: Це з самого початку були абсолютно відкриті люди без масок. Вони набагато доросліші, ніж діти тут, і навіть якщо була якась недовіра, то таке: «Ага, ви на наших фільмах ім'я та гроші заробляєте…».

QHA: Яка вікова категорія маленьких кіношників?

Юрій Грузинов: Вік від 9 до 14 років. Ми брали всіх зацікавлених дітей, ми не могли нікому відмовити.

QHA: Що в майбутньому їм дасть такий досвід, чи зможуть вони самі знімати фільми, працювати в кіноіндустрії?

Юрій Грузинов: У тому-то й справа, що «Жовтий автобус» — не одноразовий проект, це новий інститут довузівської освіти.

Нині в Україні відсутній інститут довузівської освіти. І взагалі, наше сучасна освіта нічим не відрізняється від освіти, яка існувала сто років тому. Люди створили роботів, які допомагають не тільки на підприємствах, але і вдома, а в найближчому майбутньому почнуть вставляти імпланти в мозок. Все, що зняли фантасти, вже існує в реальному житті: і штучний інтелект, який обігрує Каспарова, і машина, що збирає кубик Рубік швидше за людини. Але, на жаль, система освіти так і не змінилася, не вийшла за межі школи. Є якісь університетські підготовчі курси, але ти повинен точно знати, навіщо ти туди йдеш.

Тому проект «Жовтий автобус» набирає творчих дітей і супроводжує їх далі, аж до закінчення університету, а також допомагає їм працевлаштуватися.

Багато волонтерських організацій возять дітей за кордон, наприклад, вивозять із Мар'їнки до Німеччини на два тижні, а потім повертають додому. Таким чином вони не допомагають дітям вибратися з кругообігу їх «шахтарської» життя, а ще більше їх травмують, не даючи нічого взамін.

Нас це не цікавить. Ми хочемо дістати дитину з її звичайного середовища існування і показати, що можна жити по-іншому. Ми допомагаємо дітям з Донбасу стати професіоналами і майстрами.

Розмовляла Еліна Суліма

QHA