КИЇВ (QHA) -

З Андрієм Казмірчуком  ми познайомилися в Києві під час відкриття виставки «Аеропорт… Пекельна смуга», присвяченої кіборгам, що тримали оборону Донецького аеропорту. Солдат роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону зі Старокостянтинова Хмельницької області відбув на Сході дві ротації, обидві — в стінах ДАПу. Він був останнім бійцем, якому вдалося залишити термінал Донецького аеропорту 21 січня 2015 року і самотужки дістатись українських позицій. Десятки разів кіборг Андрій Казмірчук давав інтерв’ю, і щоразу ці спогади були наповнені неймовірним болем, адже воїн намагався пригадати кожну секунду проведену в передчутті смерті, там, в стінах аеропорту… Сьогодні, після року життя на мирній території після тих пекельних подій, він не хоче пригадувати того, що було. Він — небагатослівний, стриманий, проте в очах цього мужнього воїна — біль, сум за загиблими побратимами та рішучість захищати свою рідну землю, своїх малолітніх дітей.

— Після першої ротації, коли приїхав у відпустку додому на новорічні свята, донечка намалювала мені малюнки, написала листи. Вони були завжди зі мною в боях, були моїми оберегами, — ділиться спогадами Андрій. — На жаль, той бронежилет, в якому я воював і між пластинами якого ховав ці листи, залишився там, під завалами аеропорту. Я не зміг його забрати, не вдалося... Але вони в найважчий час надавали мені духовної сили.

Тоді ж, перед від’їздом на Схід, на українському стягові з викарбуваним тризубом Андрію рідні написали свої побажання.

— З цим прапором я поїхав на війну, він пройшов весь мій бойовий шлях, — каже Андрій. — Цей прапор — єдине, що залишилося на згадку про ті пекельні дні.

Андрій каже, що діти — Дмитро та Маргаритка, звісно, розуміли, куди йде їхній тато, хоча й по-своєму, по-дитячому. Однак їхні слова завжди підтримували його в найважчі хвилини.

Боєць каже, що хоча й минув час, але спогади все одно не відпускають.

— Розумієте, пройшов рік відтоді, і вже завдяки допомозі психологів, самоаналізу,  біль трохи вщух, він вже не такий сильний. Але все одно болить. Щодня згадую ті дні, згадую те, що там пережив, тих хлопців. Їх просто неможливо забути, адже вони стали частинкою мого серця.  Назавжди в пам’яті імена та обличчя побратимів, котрі загинули героями у боротьбі не за аеропорт, за всю Україну, — ділиться кіборг.

Як каже Андрій, йому і досі щоночі сняться місця боїв, друзі… І вже на ранок дружина розповідає, що він знову «ходив в атаку».

Коли питаю про останній день в аеропорту, спокійне обличчя кіборга змінюється, вираз обличчя  стає напруженим і зосередженим.

— Боляче згадувати, не те що розповідати про ці останні години, після побаченого, пережитого, коли ти розумієш, що вже все, — каже Андрій. — До останнього підриву ми були готові та знали, що це кінець. Ми знали, що навряд чи прийде допомога, що нас хтось звідти забере. У нас не було ні набоїв, ні укриття, нічого… Вже тоді ми розуміли, що нас знизу мінують. Розуміли, що нас ось-ось підірвуть… Не знали тільки коли.

Побратимів кіборг Андрій Казмірчук згадує з особливим трепетом. Для нього всі вони були особливими, адже всі вони стояли до останнього, стояли за ідею вільної України, за свій народ, за мир.

— Кожен для мене був братом. Наш батальйон приблизно на сімдесят відсотків складався з добровольців, людей, котрі прийшли не тому, що їх покликали військкомати, а тому, що в них було таке бажання. Вони розуміли, що потрібні Україні. І саме з цих хлопців сформували патріотичний батальйон. Ці люди були вмотивовані високою ідеєю. Вони знали, що і як потрібно робити. Вони тренувалися, не просто ходили і чекали… Ні! Хлопці були готові йти в бій, тому вже з полігону рвалися на передову, — розповідає Андрій.

На запитання про те, що потрібно змінювати у військовій тактиці, аби Україна поборола агресора, кіборг відповів, що не політолог і не військовий експерт, проте все-таки як людина, яка пройшла війну, розуміє, що її можливо виграти тільки завдаючи ворогу удару у відповідь.

— Вважаю, що потрібно змінити підхід до війни нашого вищого керівництва, припинити оце просторікування всяких Мінських угод. Перемир’я, під час якого щодня отримують поранення і гинуть наші хлопці, це не перемир’я. Потрібно змінити формат ведення війни, навіть якщо ми намагаємося зберігати перемир’я. Якщо звідтіля починають стріляти, треба відповідати, і відповідати настільки жорстко, щоб у них навіть не виникало думки стріляти у нашу сторону, — переконаний військовий.

Незважаючи на пережите, кіборг Андрій Казмірчук все ж переконаний, що неодмінно повернувся б на фронт.

— Я дуже багато над цим думав і думаю досі… І можу сказати, що звичайно так, я повернувся б! Адже я пішов до військового комісаріату з власного бажання. Після першої, другої хвилі мобілізацій, після Іловайська, цієї страшної трагедії, після того як настільки загострилися бої, великих втрат… Я не міг просто сидіти і мовчки дивитися як гинуть хлопці, тим паче, що у мене в самого двоє дітей. Хто їх повинен захищати? Сусід? Тому я і пішов туди, — наголошує Андрій. — А зараз в час так званого перемир’я, коли хлопці знову  гинуть у цій проклятій війні, я не розумію ТАКОЇ війни. Коли ж, дійсно, буде потреба в мені як у військовому, тоді я повернуся. Проте можу сказати єдине: війна мене змінила і я точно ніколи вже не буду таким, як був раніше.

Ольга Волинець

QHA