СІМФЕРОПОЛЬ / АК'СМЕДЖИТ (QHA) -

Хаїрбенат Алієвій 1944-го було всього три роки. Здавалося б, у пам'яті дівчинки не повинно було залишитися спогадів про ту зловісну ніч і події, що супроводжували її. Однак страх, що вразив її тоді на все життя, не дав забути, як її, Хаїрбенат, разом із десятками тисяч кримських татар повантажили у вагони і повезли за тисячі кілометрів від рідної домівки. Вона пам'ятає обличчя людей, звуки, відчуття... Пам'ятає крихітку-сестричку, яка невдовзі померла від голоду... Вона ніколи не забуде, як її родина виживала в чужій країні, в степу, ставши рабами тоталітарної радянської системи, яка всіляко намагалася знищити її народ.

У той час разом із мамою, бабусею і півторарічною сестричкою Хаїрбенат жила у Сімферополі.

— Той день я не пам'ятаю повністю, тільки окремі епізоди. У пам'яті від тієї дороги залишилися лише деякі рядки. Пам'ятаю, як нас завантажили в такі маленькі машини, полуторки, як вони раніше називалися. Все було настільки швидко, що в цій метушні моя нога провалилася крізь дно машини, яке було зроблене з дощечок. Один черевик так і залишився на кримській землі. Можливо, це було символічно, щоб повернутися додому через кілька десятиліть злиднів і поневірянь... — каже Хаірбенат-апте.

Більше про ті події їй розповіли батьки, коли вона вже підросла.

— Нас виселяли так само, як і всіх. Вранці, на світанку, в будинок входили три солдата, вставали у дверях, вмикали світло і з криками «Вам 15 хвилин! Збирайтеся!» виганяли на вулицю. А з нами тільки матері, батьків немає, адже всі на трудовому фронті. Мені було три роки, сестричці півтора, особливо чинити опір не було кому. Швидко-швидко мама зібрала, що могла. Речей було небагато, оскільки нікому навіть на думку не спадало, що нас можуть кудись так далеко відправити, адже у Крим то німці заходили, то росіяни. Думали, нас кудись відведуть, а за деякий час розійдемося по домівках. Ні фотографій, ні документів, нічого абсолютно з собою в поспіху не поклали. Добре, що мама здогадалася взяти маленький казанчик... Ось з цим казанчиком ми і доїхали до Середньої Азії,  Хаїрбенат відводить очі і прикриває обличчя рукою.

Як і більшість свідків Депортації, Хаїрбенат запам'ятала смерті безлічі людей по дорозі в нікуди ...

Ховати померлих не давали можливості. Мама розповідала: просто зупиняли потяг і викидали. Там край такий  крім саксаулу, нічого не росте, води немає практично на всьому шляху.

Спогади Хаїрбенат тривають з п'ятирічного віку, коли її родина жила в Узбекистані.

Нас депортували до спецпоселення. Життя було жахливим. Мама опухла. Батьків наших (з чоловіком,  ред.), тих, кому було за сорок, забрали у трудові армії. А трудова армія  це та сама тюрма. Ці люди рили Біломорсько-Балтійський канал, Рибінське водосховище, будували Каховську ГЕС  грандіозні будівництва тих років у Радянському Союзі. Ну а нас усіх скопом загнали у малярійні бавовницькі колгоспи на кордоні з Таджикистаном і Афганістаном, в передгір'ї, де болотисті місця,  згадує жінка з болем, адже в перші роки заслання від голоду і хвороб померли її бабуся і сестричка.

Радянська влада зобов'язала узбеків прийняти по одній кримськотатарській сім'ї.

Зрозуміло, що ніхто не готувався спеціально до зустрічі з нами, тому нас заселили куди могли: в курники, сараї для худоби або інші нежитлові приміщення. А ми змушені були туди заходити і освоювати: побілити, поставити який-небудь тапчан, зробити маленьку грубку, щоб не замерзнути взимку. Підлоги, як і в Україні, мазали глиною. Не жили  існували,  очі кримської татарки наповнюються сльозами.

Хаїрбенат-апте розповідає, що після прибуття на узбецьку територію влада не дала кримським татарам не те що хоч якихось грошей на перший час, але навіть і їжі.

Ніяких грошей геть не було тоді, їжу також не давали. Тільки там, де збирали дітей (це були так звані дитячі садки, які і садками не назвеш), давали хліб  «загора» по-їхньому, уточнює вона. Колгосп зобов'язував узбечку збирати дітей у своєму будинку, поки дорослих, як рабів, виганяли на бавовняні поля. Пшениці не було, ячменю не було. Була джугара, дуже схожа на сорго, яку розмелювали і з цього борошна робили щось на зразок коржів. Але їх навіть важко назвати коржами, тому що перші години чотири після печі вони були їстівними, а потім перетворювалися на камінь. Також давали аталу  таку юшку на смердючій бавовняній олії, схожу на молдавську мамалигу, каже вона і додає, що ці спогади дуже важкі, і зайвий раз повертатися до них не хочеться.

Для сім'ї Алієвих репресії з боку радянської влади були не вперше.

— Перша депортація моїх рідних сталася 1929-го та 1930 року, коли родину мого батька розкуркулили і разом із родиною його батьків і моїми мамою і двома братиками вислали у Свердловську область на Тур'їнські рудники (а це майже полярне коло). Звичайно, в тих страшних умовах через шість-сім місяців померла бабуся, а потім і дідусь... За ними і малюки померли,  ділиться Хаїрбенат-апте.

За деякий час у сталінській Росії було видано указ, згідно з яким «син за батька не відповідає», і молодим кримським татарам з родин «куркулів» дозволили повернутися до Криму.

Моя мама відразу повернулася до Сімферополя, оскільки її літня мама залишалася одна, не було кому її доглядати. Жодних документів у них не було, а для того, щоби працевлаштуватися на нормальне порядне підприємство, треба було мати довідку про те, що ти людина. Таку довідку давали на скляному заводі, де треба було пропрацювати в найтяжчих умовах не менше шести місяців.

Вона так і вчинила, а потім стала швачкою і всю війну шила одяг для армії.

А тато весь цей час кілька разів намагався потрапити сюди, до Криму... Але знаходилися, на жаль, серед наших кримських татар і такі, хто любив ту владу, питали: «А що тут цей син кулака робить?» і по-всякому доносили. За доносом в НКВД їх знову під будь-яким приводом забирали в тюрму. Коли його хотіли вчергове забрати, він поїхав з півострова і оселився у Середній Азії, розповідає кримчанка. Багато наших татар, більш-менш грамотні, які прагнуть до чогось, з ось тих «куркульських» родин, в той час знаходили собі притулок саме у Середній Азії, серед узбеків, отримували там вищу освіту. Кілька людей з наших родичів навіть були професорами, докторами наук.

Хаірбенат Алієва каже, що всі ці події вплинули на виховання дітей в їхній сім'ї. Дівчині постійно повторювали: ти повинна добре вчитися, отримати пристойну освіту. Адже це була єдина можливість вибитися в люди. І Хаїрбенат старалася. Вона успішно закінчила школу і вищий навчальний заклад. Хоча таких, як вона, було дуже мало. Більшість кримських татар намагалися швидше дати своїм дітям середню і ремісничу освіту: дівчатка ставали швачками або медсестрами, хлопчики токарями, водіями, будівельниками. Таким чином вони могли встати на ноги і зуміти отримати хоч якесь житло. Але якраз вища інженерна освіта і працьовитість дозволили Хаїрбенат у 60-і роки, коли освічених людей почали цінувати, зробити кар'єру.

Спочатку дівчина влаштувалася на роботу до Міністерства харчової промисловості, адже за фахом вона інженер-технолог хлібопекарського, макаронного та кондитерського виробництва. В середині 80-х років, коли була велика реорганізація, міністерство ліквідували, а всіх співробітників перевели до Міністерства хлібопродуктів. У підпорядкуванні молодої Хаїрбенат було більше двох з половиною тисяч чоловік.

Незважаючи на те, що жінка домоглася успіхів в роботі, вона жодного дня не перебувала в компартії або комсомолі, адже серед кримських татар це не віталося.

І ось коли у Хаїрбенат налагодилося трудове життя, з'явилася сім'я, вона отримала квартиру, розпався Радянський Союз. Кримські татари почали повертатися на батьківщину.

 В той час були національні рухи, всі ми були в пориві того, що виселення наше несправедливе, що ми стільки пережили, що нам треба повернутися до Криму... Ми жили тільки цією мрією, не думаючи ні про посади, ні про гроші... Чоловік у мене був членом Спілки художників СРСР, перебував у Союзі правління художників Узбекистану, мав хороші замовлення та об'єми роботи, щоб заробити для сім'ї, але, незважаючи ні на що, ми повернулися. І ви знаєте, жодної ностальгії не було за тим минулим життям. Ми раділи кожному дню, кожній годині, прожитій у Криму.

Хоча нам жилося дуже важко. Тут ми зуміли оселитися лише в селі. Ані пенсії, ані роботи (тоді нас на роботу ніхто не брав). Мені було всього 49 років. Довелося освоювати город  посадимо, посіємо... Ельміра (дочка Хаїрбенат,  ред.) з братом зберуть щось з городу, намиють, я повезу на ринок, продам на 20-30 гривень. Вони радіють, що є гроші ...

Історія родини Хаїрбенат ще раз показує, як важко кримські татари боролися за батьківщину, як зубами чіплялися за свою землю, як, винісши всі важкості долі, все ж зуміли повернутися туди, де жили їхні предки, в край, де розпечене вечірнє сонце сідає за кримські гори, а обличчя обдуває морський вітер свободи.

...Сьогодні Хаїрбенат Алієва з чоловіком живуть у селищі під Сімферополем. Так само працюють і дуже переживають через те, що відбувається у Криму. Після повернення додому, після довгих років поневірянь їхній дім знову захопили ті, хто протягом десятиліть знищував кримськотатарський народ. Там, у Криму, під гнітом окупанта, вони змушені мовчати, щоб уберегти дітей, але вони пам'ятають історію своєї сім'ї і з надією дивляться в майбутнє. Головне  вони знають, де їхній рідний дім, і залишати його вони більше не збираються.

Ольга Волинець

ФОТО: QHA

QHA