КИЇВ (QHA) -

(Сьогоднішньою публікацією ми розпочинаємо цикл матеріалів, присвячених славному місту Конотопу)

Частина перша: історична

«Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами…»  

Тарас Шевченко

Доброю традицією стало проведення фестивалів, присвячених Конотопській битві, а зародилася вона ще 2009 року, коли на державному рівні проводився конкурс заходів, присвячених 350-летіею битви.

Певною мірою Конотопська битва має не менше право називатися «Битвою народів», ніж знаменита Грюнвальдська битва, що відбулася 15 липня 1410 року, де поляки і литовці в союзі з чехами та русинами розгромили війська Тевтонського ордену. По-перше, чисельне співвідношення сторін під Конотопом було навіть більшим, а по-друге, встановлений у полі під Шаповалівкою Конотопського району пам'ятник (де п'ять шабель пробивають щит з гербом московського царства) свідчить, що кількість народів тут теж була явно не меншою.

Кажуть, що переможців не судять, але вийшло так, що їхні нащадки в особі істориків досі сперечаються: чий же внесок у перемогу був вирішальним? Під істину: у перемоги багато батьків, а поразка — завжди сирота. Проте історична справедливість має нарешті взяти гору.

Коли цього року журналістська бригада агентства QHA приїздила в Конотоп, член Меджлісу кримськотатарського народу Різа Шевкієв з гіркотою зазначив:

— Такий однобічний пострадянський підхід до висвітлення цих подій. Мене це засмучує. Пора в демократичній Україні говорити все, як є. Історичні речі мають бути правдивими. Якби не наша кіннота 50-тисячна, яка увійшла в коаліцію в цій боротьбі, перемоги б не сталося. Тому роль кримських татар у цьому бою має бути оцінена гідно.

У самому Конотопі, який тримав оборону від агресора, теж встановлено меморіальний знак, але й там відзначена перемога українських козаків у співдружності з абстрактними європейськими союзниками!

Справа істориків — об'єктивно розібратися у суті деталей, проте головним у святкуванні чергової річниці битви під Конотопом є усвідомлення того переломного факту, що ми нарешті починаємо згадувати не тільки свої поразки, але і святкувати свої перемоги, а це запорука майбутньої успішності української політичної нації.

Саме тому будь-який сучасний художньо-історичний фестиваль або свято історичної реконструкції (з неминучими застосуванням за форматом елементів шоу в організаторів і пафосом у промовах запрошених політиків) на місцях нашого ратного торжества, особливо коли воно здійснене в співдружності із союзниками, має своє виховне значення для підростаючого покоління і виконує в суспільстві шляхетну патріотичну роль.

Не випадково за рік до святкування 350-річчя битви МЗС РФ так прокоментувало підготовку до ювілейних заходів у Конотопі:

— Подив і жаль викликає те, з якою завзятістю, гідною кращого застосування, деякі сили в Україні намагаються сьогодні вишукати у спільній, справді складній, місцями суперечливій російсько-українській історії події і персонажів, примітних лише тим, що вони якось були спрямовані проти Москви, проти Росії, проти росіян. В ім'я цього іноді піднімаються на щит імена і діяння, яких за інших умов можна було б і посоромитися. Кривава битва через чергову зраду чергового гетьмана — з їхнього числа.

За цих умов доводиться сподіватися на мудрість українського народу, який не дозволить себе втягнути у штучне, надумане протистояння з Росією. Ігри з історією, особливо з націоналістичним підґрунтям, ніколи ще ні до чого доброго не приводили.

Останні слова варто було б адресувати російському нацлідеру, адже саме Путін проводив анексію Криму і агресію на Донбасі, стверджуючи сумнівні ідеали концепції так званого «Русского мира» з явним «націоналістичним підґрунтям» з густою домішкою імперської пихи.

Події 2014 року актуалізували значення цієї битви не тільки в нашій історії, але і в сучасності. Не випадково ще 2008 року (не тільки за 6 років до війни РФ з Україною, а й за кілька місяців до агресії Кремля проти суверенної Грузії) співробітник інституту слов'янознавства РАН Олег Неменський так пророчо прокоментував ноту російського МЗС:

— Святкування ювілею Конотопської битви насамперед відображає нинішні поривання України, спрямовані не стільки проти Росії, скільки на будівництво української нації. Конотопська битва символізує прозахідну, пропольську політику, єднання України з Кримом і протистояння промосковській опозиції. Вона показує, що, будучи в союзі з поляками і татарами (а, відповідно, і з турками теж), можна «перемогти росіян». Кордон між росіянами і українцями зараз ще дуже розмитий, і актуалізація зіткнень між ними — це вибудовування ментального кордону, без якого немислима українська національна ідентичність.

Зараз, коли вже і доводити нічого не треба, щоб зрозуміти, хто агресор, а хто жертва, є резон замислитися: чому історія давала українцям і кримським татарам у 17 столітті шанс потужно утвердиться на європейській карті, але через зовнішні виклики він був згодом нереалізований? В українському контексті, зрозуміло, мали місце і внутрішні чвари серед козацької еліти, актуальні і в наші дні, втілені у приказці: «Де двоє українців, там троє гетьманів».

Втім, відзначати наші поразки та ті віхи історії, де на роздоріжжі вибору політична еліта обрала не найоптимальніший варіант перспективи — улюблена забава українців.

Однак у житті кожного індивіда, як окремих етносів і цілої нації в сукупності, бувають такі часи, коли люди і народи втрачають суб'єктність, часто через підступність могутніших сусідів, які обіцяли в годину примирення рівноправність і турботу про союзників, але пізніше впали в амнезію при нагадуванні про своє ж слово.

Візьмемо дві історичні дати.

Весна 1648 року. Саме тоді відбулася битва під Жовтими Водами, яка увійшла в аннали історії як перша велика перемога повсталих козаків у союзі з кримськими татарами над польськими силами в ході Визвольної війни. Передові польські загони зустрілися з армією запорізьких козаків і кримських татар під проводом Богдана Хмельницького і Тугай-бея.

І, власне, Конотопська битва літа 1659 року, коли українці знову з кримськими татарами, але вже у союзі з поляками розгромили московську дружину. Якщо про битву під Жовтими водами в радянських підручниках історії писали досить докладно, то битву під Конотопом радянська офіційна історіографія замовчувала чи показувала, як незначний епізод, що не потребує докладного викладення.

Між цими двома датами була Переяславська рада 1654 року, смерть гетьмана Богдана Хмельницького 1657 року і Гадяцький договір 1658 року — угода, укладена з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою та Гетьманщиною, що передбачав входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського» як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі та Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської церковної унії. Основні перетворення, однак, так і залишилися на папері, оскільки польський сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його головні положення.

Але, як показала історія, Переяславський договір (оригінал якого пропав в московських архівах), що гарантував козакам істотну автономію і багато вольностей, для українців виявився значно більш згубним, ніж перспективи бути (нехай і на других-третіх ролях) у Речі Посполитої за Гадяцьким договором.

Не випадково у фіналі екранізації Єжи Гофманом однієї з частин трилогії Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» констатується, що наші чвари привели до третього розділу Польщі і до втрати польської державності (відновленої лише 1918 року) і до прийдешнього закріпачення українського народу.

Не випадково інший історичний фільм режисера був «Варшавська битва. 1920», де поляки разом із українцями під командуванням Симона Петлюри знову виступали проти Москви, але вже більшовицької. Варто нагадати, що військам Троцького і Тухачевського протистояли і російські загони уродженця Харкова есера Бориса Савенкова, якого все ж вислали з Польщі 1921 року, а пізніше чекісти заманили його в Москву і заарештували. Чотири роки потому він загинув у катівнях Луб'янки приблизно в той час, коли агентами ОДПУ у Парижі був убитий Симон Петлюра.

Влітку наше видання писало про наукової конференції, присвячені перспективам реалізації ідеї сторічної давнини маршала Юзефа Пілсудського про створення «міжмор'я» — конфедерації народів, що живуть між Чорним і Балтійським морями. Прихильником «Інтермаріума» був і Голова Курултаю Криму Джафер Сейдамет, який також активно підтримав ідею маршала про створення прометеївську руху опору пригноблених націй.

Як бачимо, в усі епохи боротьби українців за незалежність (і за часів Запорізької Січі, і за доби УНР, і зараз) головні союзники лишаються незмінними, як і спільний ворог. Інша річ, що Кремль завжди намагається вбити клин в цю співпрацю. Невипадково і зараз російська пропаганда має намір штучно розігрівати чвари вчених і політиків навколо трагічних епізодів відносин українців і поляків під час Другої Світової війни. При цьому в Росії акцентують увагу на справді трагічних деталях, всіляко забуваючи нагадати головне, що до всього цього призвела домовленість між Гітлером і Сталіним, зокрема секретний протокол Молотова-Ріббентропа.

Слід зазначити, що суперечки довкола інтерпретації історичних подій можуть бути різними. Не випадково навіть зараз, в епоху точної цифрової фіксації та зберігання інформації, різні політичні сили сперечаються про події на Майдані, про час повзучої анексії Криму або про ті тижні й місяці 2014 року, коли Москва у рамках т.зв «Російської весни» організовувала парад суверенітетів на площах міст так званих народних республік. Що вже говорити про події трьохсотрічної давнини, особливо якщо не завжди збережені об'єктивні наукові джерела та артефакти або на догоду правлячих режимів знищені чи сфальсифіковані?

Тим, хто хоче почути більш-менш об'єктивне трактування подій при Конотопській битві, рекомендуємо прочитати монографію Олексія Сокирка «Конотопська битва. Тріумф під час Руїни». Роль кримських татар при ній добре відстежено в телевізійних історичних студіях Гульнари Абдулаєвої.

Звісно, всупереч мріям усіляких фантастів, які пишуть томи «альтернативної історії», минуле назад не повернути і не викреслити. Але ж історія — це не тільки війни країн і народів, боротьба правителів і політиків, а й становлення місцевих громад, розвиток на ремесел, наук і мистецтва. Цим займаються не тільки історики і археологи, а й краєзнавці.

У наш непростий час загострилися дискусії: оскільки Україна цілі століття була позбавлена ​​власної державності (або вона відбувалася у форматі квазі-незалежної УСРР), що саме з царського і радянського минулого прийнятне для екстраполяції на сучасність?

Про це постійно сперечаються політики, пишуть прозаїки, і лише дослідники минулого своєї малої батьківщини — міста або краю — намагаються дотримуватися наукової об'єктивності. Є такі ентузіасти і в Конотопі.

Ніде правди діти, що інформаційним приводом мого відвідування Конотопа стали Сьомі Конотопські читання, присвячені історії, археології, культурі та природі Лівобережної України.

Ще влітку, коли колеги висвітлювали гаму заходів, що відбулися в рамках проведення фестивалю, присвяченого Конотопській битві, науковий співробітник Конотопського краєзнавчого музею імені О.Лазаревського Шаміль Акічев (татарин за походженням, щоправда не кримський, а уральський) запропонував QHA відрядити кореспондента на цей науково-мистецький захід.

Нещодавні читання (за статусом — щорічні) — вже сьомі за рахунком. І, крім місцевих краєзнавців, на них були запрошені дослідники зі столиці, а також із сусідніх Сум, Чернігова, Ніжина, Глухова, Батурина. Спектр виступів був різний: археологія, історія релігійне життя, розвиток ремесел, промисловості, транспорту, техніки, засобів масової інформації міста та району, краєзнавства та туризму.

Як і на попередніх шести читаннях, місце зустрічі ентузіастів вивчення минулого змінити не можна: у приміщенні місцевого краєзнавчого музею імені Олександра Лазаревського, який, власне, і став родоначальником вивчення минулого на цих землях. Він же — творець цього музею. 2010 року, коли відзначали 110-у річницю заснування цього закладу, в його стінах і заклали практику проведення публічних читань.

Інший уродженець цих місць — герой Балкан, генерал-губернатор Київщини Михайло Драгомиров. Між іншим, у його колишньому київському особняку нині розташоване китайське посольство.

Конотопська садиба, де зараз розташований його музей, виглядає, звісно, набагато скромніше.

Він увійшов в історію не тільки своїми ратними справами, а й адміністративними, як губернатор-реформатор, багато в чому випередив ідеї Столипіна. Недарма малювати його приїздив сюди найвідоміший на той час художник Російської імперії Ілля Рєпін. До речі, особа Драгомирова легко знайти і на картині про запорожців.

А взагалі Конотоп — місто музейне. Тут про це сповіщають навіть дорожні покажчики.

Вирішено, що восьмі конотопські читання 2017 року пройдуть уже в приміщенні музею з нагоди десятиріччя відкриття тут меморіального музею. Він, як і музей авіації просто неба, в організаційно-структурному плані є філією музею краєзнавчого.

Ще один уродженець цих місць з 19 століття — бібліограф Степан Пономарьов, чиє ім'я засвідчує пам'ятна дошка, встановлена на бібліотеці, названій його ім'ям. Старший брат його, Іван, пішов по адміністративній лінії і був у свій час градоначальником міста, а самого Степана з дитинства тягнуло до книги, ось і пішов він науковою стежею. Оскільки з багатьох земляків він найбільше пов'язаний був саме з друкованим словом, ім'я його найчастіше зустрічається в науковій літературі. Сумнішою виявилася доля особистої бібліотека Степана Івановича, яка налічувала близько 15 000 томів книг: ще за життя Пономарьова частину книг земство передало земській чоловічій гімназії, частину — жіночій, декілька книг — до тюрми. Інше було викрадено і розпродано. Серед багатьох раритетів загинув, ймовірно, і примірник «Кобзаря» видання 1840 року з автографом поета.

Власне, на перших шести читаннях чимало доповідей було присвячено саме цим знаковим постатям, а також тим діячам історії, науки і мистецтва, які проживали в місті або гостювали тут. 

Природно, тема Конотопської битви червоною ниткою проходила через всі попередні читання, але і на цьому не обійшлося без доповіді наукового співробітника музею Валентини Шульги, яка досліджувала документи Веспасіана Коховського (1633-1700 рр.), присвячені першому удару Конотопської битви.

Розповідаючи про битву, Валентина Іванівна звернула мою увагу на той факт, що перед початком битви українські козаки та кримські татари присягали одне одному на вірність.

До речі, нащадок тих козаків — отаман місцевого козачого полку, скульптор за покликанням Юрій Ведмідь (докладішна розповідь про скульптора — в наступній публікації, присвяченій Конотопу) прикрасив місто не однієї своєю роботою. Крім усього іншого, він творець погруддя керівнику оборони Конотопа під час війни полковнику Григорію Гуляницькому. Юрій Ведмідь давно мріє, щоб цій місцевості надали статус національного історико-культурного чи військово-історичного заповідника.

— Я був би щасливий спорудити тут пам'ятник загальній перемозі українських козаків і кримських татар. Сподіваюся, моя ідея знайде підтримку серед кримськотатарської діаспори, в свою чергу підтримку українського козацтва гарантую.

Зазначимо, що Юрій очолює організацію саме українського козацтва, оскільки в місті існують ще три проросійських козачих організації.

Ця ідея, та ще наявність у місті аж трьох музеїв, до того ж близькість гетьманської столиці Батурина може оживити приплив туристів, тим більше вже зараз численні туристичні організації включають ці два міста в загальні маршрути, присвячені історії княжої, козацької та новітньої історії.

(Далі буде)

Олександр Воронін

ФОТО: QHA, інтернет

QHA